ЛЕКЦІЯ №2
Розділ 2. Засоби складання і виготовлення текстових документів
Тема: Характеристика засобів малої оргтехніки. Кіно -, відеотехніка
Мета:З’ясувати;охарактеризувати
План
1. Ручні записуючі засоби
2. Стенографія
3. Друкарські машинки
4. Диктофонна (магнітофонна) техніка
5. Фототехніка
6. Кінотехніка
7. Відеотехніка
1. Ручні записуючі засоби
До ручних записуючих засобів складання текстових документів належать автоматичні, кулькові, капілярні і пір'яні ручки. Класифікувати ручки можна і за складом чорнил: на маслянистій, гелієвій, біополімерній та водній основі. Як технічні засоби ручки досить поширені й характеризуються простотою конструкції та низькою продуктивністю праці.
Ручка, записуючий вузол якої виготовлено у вигляді голки, називається лінером. Лінер – найблищий «родич» креслярського інструмента рапідографа.
Гелієвий лінер з кульковим наконечником — це те саме, що кулькова ручка з тоненькою голкою.
Роллер — це «гібрид» кулькової та пір'яної ручки. В ньому об'єднані кращі якості цих ручок. Записуючий вузол роллера зроблено у вигляді кульки, але чорнила, що використовуються у ньому, зроблені на водній, а не на маслянистій, як у звичайних кулькових ручках, основі. Ручки-роллери незамінні для тих, хто за родом занять змушений багато писати. Через особливі якості чорнил, що застосовуються в роллерах, для написання витрачається значно менше зусиль і, як правило, рука писаря стомлюється значно менше.
Хоча кулькові ручки вже давно широко використовуються переважною більшістю людей, та все ж невипадково важливі, державного та міждержавного рівня документи підписуються тільки класичними ручками з перами. Для того чи іншого особливого випадку провідні фірми твиготовляють спеціальне чорнило, причому його рецепт повторити неможливо, а залишки чорнил знищуються.
Показником статусу особи в суспільстві була і залишається ручка з золотим пером. Виробляється золоте перо з 18 чи 14-каратного сплаву, що відповідає 750-й та 585-й пробам.
Пера для автоматичних ручок розрізняються за товщиною лінії, яку вони виводять. Так,UF — ультратонке (з тоненькою лінією); ЕF — екстратонке (зі слабким натиском); F — тонке (з середнім натиском); М — середня товщина лінії і середній натиск; В — широке (широка лінія); ЕВ — дуже широке для отримання хороших підписів); ЕЕВ — екстра-екстрашироке (для нанесення широких ліній).
Крім товщини лінії пера характеризуються і нахилом. Різноманітні пера роблять пір'яну ручку універсальним записуючим інструментом, зручним для людини з будь-яким почерком.
Рекомендації щодо придбання та користування авторучками:
— не можна купувати «солідне перо» у вуличному чи привокзальному кіоску, це краще робити у спеціалізованих магазинах;
— не бажано заправляти ручку першим, що трапилось під руку, чорнилом;
— перо слід промивати хоча б раз на тиждень теплою водою.
2. Стенографія
Стенографія скорочує розрив між швидкістю мовлення і можливістю його фіксування ручними способами (рукописно) чи друкуванням (набором), застосовується при виготовленні оригіналів документів колегіальними органами. Стенографія -— «скоропис, скорочене письмо, що поспіває за мовою» — так писав автор «Толкового словаря» В.І. Даль.
Заглибившись в історію, можна дізнатися, що слово «стенографія» з'явилося в 1902 р., коли Джон Уілліс видав ; книгу «Мистецтво скоропису, або стенографія». В перекладі з давньогрецької: стенос — вузький, тісний, графо — пишу. Отже, стенографія — це вузькопис, тіснопис, або, точніше, короткий запис. Застосовувалася стенографія ще в Стародавньому Єгипті. Можливо, вона існувала і раніше, тому що підставою для її виникнення було бажання писати швидше. Запровадження стенографії в практику роботи управлінського апарату в 2—3 рази прискорило підготовку будь-якого документа й дало можливість кваліфікованим працівникам зекономити до 20—30 процентів часу, який витрачався ними на рукописне складання документів.
Недоліки стенографії: обов'язкова наявність диктора і стенографіста, а також додаткові витрати часу в процесі диктування тексту й подальшому процесі його розшифрування.
3. Друкарські машинки
До появи комп'ютерів вершиною оргтехніки вважалась друкарська машинка. В колекції Дрезденського технічного музею можна знайти понад 250 друкарських машинок, у тому числі машинку, виготовлену в 1864 році тірольським майстром Петром Міттерхаузеном. Основний матеріал, використаний майстром, — дерево.
У музеї можна також побачити друкарську машинку датчанина Меллінга Хансена, яку було виготовлено в 1867 р. Клавіатура її зроблена з латуні й має незвичну кулеподібну форму. Патент на друкарську машинку було видано в 1867 р. американцям К.Шолсу, С. Суле і Клиддену.
Перші друкарські машинки під популярною назвою «Ремінгтон» надійшли у продаж в 1876р., і в цьому ж році вийшла в світ перша машинописна книга Марка Твена — «Пригоди Тома Сойєра».
За функціональними і конструктивними ознаками друкарські машинки поділялись на:
— механічні, електричні, друкарські автомати;
— універсальні, канцелярські, портативні, дорожні;
— спеціалізовані — багато клавіатури і, набірно-друкарські, конструкторські, стенографічні, для незрячих;
— важельні та безважельні (за видом шрифтоносія).
Основні вузли друкарських машинок — клавіатура, друкувальний механізм, стрічковий механізм підйому та транспортування стрічки, каретка з механізмом крокового переміщення і табуляції, паперопритискувальний вал. Друкарські машинки мали задовольняти такі вимоги:
- забезпечувати високу продуктивність праці, надійність в експлуатації;
- забезпечувати мінімальні витрати часу, високу якість виготовлених документів.
Одним із критеріїв оцінки друкарських машинок раніше був такий показник, як кількість одночасно виготовлених копій. Сучасна практика показала, що виготовлення та тиражування документів друкарськими машинками за умови наявності персональних комп'ютерів, принтерів, малогабаритних і високопродуктивних копіювальних апаратів є нерентабельним.
4. Диктофонна (магнітофонна) техніка
Диктофон (від лат. «дикто» — диктую і грецького «фон» — звук) — пристрій для запису і відтворення усного мовлення. Це оптимальний засіб складання і виготовлення документів, що дає можливість значно скоротити час. Диктофони бувають універсальні, відтворювальні, переносні та кишенькові. Вони застосовуються для підготовки листів, наказів, доповідних та службових записок, доповідей, довідок та інших документів.
Диктофон буде завжди потрібним для запису вказівок, запитів, поміток у процесі оперативної діяльності керівників і фахівців, оскільки скорочується час доведення вказівок до виконавців, відпадає необхідність рукописного фіксування їх. За допомогою диктофона можна досить легко зробити фонограму ходу наради, зборів, засідань, виступів, лекцій. Можливість уповільнення відтворення запису дає змогу більш якісно проводити його розшифрування.
В залежності від виду звуконосія запис може проводитись механічним, електромеханічним, магнітним та цифровим способом.
Механічний спосіб звукозапису. Перші спроби зафіксувати звук на звуконосії належать англійському фізику Т.Юнгу. У 1807 р. він зафіксував на зачорненому попелом папері звукові коливання камертона. У 1842 р. німецький вчений В.Вертгейм зробив подібний запис на диску. Лише у 1857 р. французький дослідник Л.Скот сконструював пристрій для запису звукових хвиль. Суттєвим недоліком цього запису було те, що його можна було лише візуально побачити у вигляді хвиль, що передавались у повітрі.
Механічний спосіб звукозапису полягає у вирізуванні (гравіруванні) звукової доріжки на поверхні звуконосія. Перший механічний пристрій — фонограф, який не тільки записував, а й відтворював звук, у 1877 р. створив американський винахідник Томас Альва Едісон (1847-1931). А от сама ідея запису звукової програми належить французькому поету та вченому Шарлю Кро. Він дещо раніше передав свій опис винаходу Французькій академії Наук.
Звуконосієм у фонографі був спочатку фоновалик з воску, який у 1878 р. запропонував Джон Кузі — технік Едісона. Лише через 10 років американський винахідник Еміль Берлінер запропонував використовувати для звукозапису вкритий воском цинковий диск. Цей диск став основним елементом його грамофону — музичного пристрою з рупором, що відтворював звуки.
Вперше запис людського голосу було зроблено на відкритті промислової виставки в столиці Канади — Торонто.
Електромеханічний спосіб запису полягає у перетворенні в мікрофоні механічних коливань звуку в електричні коливання, які надходять на спеціальні записуючі пристрої (рекодери). Призначення рекодера — перетворення електричних імпульсів у механічні коливання голки (різця), яка робить канавку на поверхні магнітного диска (чи манжети), що обертається навколо своєї осі.
Механічний спосіб запису звуку було замінено на електромеханічний. Лише у 1925 р. замість рупора з'явився мікрофон. Пристрій отримав нову назву — патефон.
В кінці 30-х років минулого століття було винайдено електромагнітний звукознімач, що дав можливість підвищити якість відтворювання й підсилювати звук на патефоні до необхідної гучності.
Перші електромеханічні звуконосії мали вигляд плоских пластмасових дисків (діаметром 155 і 300 мм), вкритих магнітним шаром. Носіями були також тонкі еластичні замкнуті стрічки з внутрішнім діаметром 97 мм — манжети. Запис на цих носіях проводився по гвинтовій лінії вздовж осі обертання зі швидкістю 1мм за оберт.
Відтворення запису проводилось електромагнітним, електродинамічним чи п'єзоелектричним звукознімачем.
Основний елемент звукознімача — п'єзоелектрична пластина, один кінець якої закріплювався жорстко, а до другого кріпився тримач корундової голки. Під час руху голки по звуковій доріжці її коливання передавались п'єзоелектричній пластині, на якій в такт з пружними коливаннями виникали електричні розряди. Створений в замкнутому колі електричний струм надходив до гучномовця, у якому знову ж таки перетворювався в звукові коливання.
Запропонована в 1948 р. нова система запису (перехід від швидкості обертання диска з 78 до 3373 обертів за хвилину) та впровадження нового носія (вініліту) з синтетичної смоли дали можливість поліпшити якісні характеристики програвача.
Перша довгограюча платівка була випущена в СРСР у 1951р., а в 1960 р. вона стала стереофонічною (з подвійним записом коливань на стінках канавки). Вітчизняна промисловість почала випускати електропрогравачі та радіоли.
У 1980 р. було розпочато випуск квадрофонічних платівок зі значною ємкістю запису. Масовий випуск цих платівок було налаштовано в 1990 р.
У 90-х роках минулого століття було освоєно випуск компакт-дисків. Запис звуку на них здійснювався цифровим способом за допомогою зфокусованого пучка електромагнітного поля оптичного діапазону випромінювання.
Магнітний спосіб звукозапису будується на властивостях феромагнітних матеріалів намагнічуватись під дією магнітного поля і зберігати його протягом тривалого часу. Розрізняють запис з поздовжнім та поперечним намагніченням, а також термомеханічний.
Вперше магнітний запис у 1898 р. здійснив датчанин В.Паульсен. За допомогою телеграфу він записав звук на сталевий дріт.
Магнітний запис мав ряд переваг над електромеханічним, оскільки він давав можливість багаторазово використовувати носії для запису, корегувати фонограми, мати подовжений запис, використовувати різноманітні види носіїв.
Основою магнітного звуконосія, як правило, є тонка прозора стрічка з поліетилентерефталату (лавсану), вкрита феромагнітним шаром феропорошку (оксиду заліза, двооксиду кобальту і фериту кобальту) та безбарвного зв'язуючого матеріалу. Технологію виготовлення фонодокумен-ів розробив німецький дослідник Ф. Пфлаймер у 1927 р.
Магнітні стрічки випускались товщиною 55, 37, 27, 18 і 12 мкм і шириною 3,81 та 6,25 мм. У вигляді магнітного носія використовувався також магнітний дріт із спеціальних феромагнітних сплавів або нержавіючої сталі діаметром 0,03—1 мм.
Першу магнітну стрічку продемонстрували в 1935 р. на фотовиставці в Берліні, а вже з середини 40-х років минулого століття було розпочато її промислове виробництво. Першу вітчизняну магнітну стрічку було випущено в 1954 р., її використовували в магнітодюках.
Основні вузли плівкових магнітофонів — три види магнітних головок: стираючі, записуючі й звуковідтворювальні.
Стираюча головка готує магнітний носій до запису шляхом його повного розмагнічування
(стирання попереднього запису). Відбувається розмагнічування високочастотними коливаннями, що створюються спеціальним генератором.
Записуюча головка, через яку проходить одержаний від мікрофона і генератора струм високої частоти, створює на носії потужне електромагнітне поле. Одержана при записі магнітна фонограма являє собою ніби ланцюжок маленьких магнітиків, орієнтованих полюсами вздовж звукової доріжки магнітного носія.
Звуковідтворювальна головка, повз яку при відтворенні звуку переміщується магнітна стрічка, індукує в обмотці відповідно до попередньо записаних звукових коливань електричні коливання, які через підсилювач надходять до гучномовця.
Якщо порівнювати стрічковий диктофон і магнітофон, то їхні основні відмінності такі: у диктофона менша маса й габарити; автоматичний «відкат» назад на декілька слів при зупинці звуконосія під час відтворення звуку, сповільнена швидкість відтворення запису від 10 до 30%, більш вузька стрічка відтворюваних звукових коливань.
Фонодокумент, його ще називають аудіодокумент, отриманий на диктофоні, може мати як самостійне призначення й слугувати для збереження записаної інформації, так і бути проміжним носієм при виготовленні.документа.
Цифровий спосіб звукозапису. Спосіб полягає в тому, що звук подібно до попереднього варіанта перетворюється спочатку в електричний струм, а потім трансформується в цифрову інформацію, яка й наноситься на магнітний носій.
Функції диктофонів використовуються також у сучасних стільникових телефонах, оснащених як вбудованим, так і окремим мікрофоном. Вмонтування в цифровий диктофон флеш-картки дає можливість збільшити об'єм пам'яті до 1Гб і вище.
Проблеми програмного забезпечення диктофонів. Сучасне програмне забезпечення цифрових диктофонів дає змогу вирішувати два основних завдання:
а) перенесення і збереження запису на ПК;
б) відтворення записаних звуків для отримання тексту.
Якщо перше завдання виконується більш-менш успішно, то перетворення звукових файлів у текст — завдання дещо складніше. Існуючі програми мають переважно, експериментальний характер і працюють в основному з інформацією, отриманою від мікрофона, що під'єднується до ПК.
У вирішенні другого завдання можуть допомогти програми, які працюють у режимі «електронного диктора» і в яких реалізовані функції «відтворення з відкатом» і «регулювання темпу». Так, одна з таких програм може підтримувати формати звукових файлів. Високоякісний стереозапис можна отримати за допомогою цифрових диктофонів фірми Раnаsопіс. Так, на відміну від попередніх моделей програмне забезпечення ядозволяє розпізнавати голос і перетворювати його в текст. Можлива також обернена операція — перетворення тексту в мову (9 мов), а також переклад з однієї мови на іншу.
5. Фототехніка
Слово «фотографія» складається з двох грецьких слів ( світло, пишу), тобто це знімок, отриманий фотоспособом.
Перші спроби створення фотозображень датуються початком XIX ст. У. 1816 р. французький винахідник Ж.Н.Ньєпс отримав на світлочутливому папері мутне зображення. Через десять років він отримав зображення предмета на металевій пластині з нанесеною на ній сумішшю світлочутливого асфальту.
Перший патент на фотографію отримав також французький винахідник Л.Дагер. У 1839 р. він продемонстрував своє відкриття («дагеротипію») в Паризькій Академії наук. Лише через два роки англійському фізику У. Толботу вдалось отримати негативне зображення, з якого можна зробити позитив.
У комунікативному процесі фотографія почала використовувалася на початку 1850 р. Саме тоді французький фотограф А. Діздері наклав свій фотознімок на картон. Поштові картки з фотознімками отримали широке розповсюдження лише в 1890 р.
Перші кольорові фотокартки отримав англійський фізик, автор електромагнітної теорії світла Джеймс Клерк Максвелл у 1861 р., дещо пізніше — в 1868 р. це вдалось зробити французькому вченому Л.Дюко де Орону.
Випуск кольорових тришарових фотографій було запатентовано у 1935 р. фірмою «Кодак».
Плівкові фотоапарати. Першими засобами відтворення зображень стали плівкові фотоапарати.
Цифрові фотоапарати.
6. Кінотехніка
Перші «рухомі картинки» в 1885 р. отримав Луї Ле Пренс. Він запатентував свою камеру в 1888р. у Великобританії. Знятий ним кінофільм на рулоні світлочутливого паперу шириною 54 мм зберігся до наших днів. Перші фільми переглядали через кінетоскопи — апарати з вічком, через які можна було бачити рухоме зображення.
Перший звуковий фільм з'явився в 1889 р. з подання помічника Т.А. Едісона — Ф.Діксона. В 1893 р. механік-конструктор І.А.Тимченко та фізик М.О.Любімов створили, прилад для відтворення безперервного руху зображень на екрані.
Засновником сучасного кіно вважається французький винахідник Луї Жан Люм'єр. У 1895 р. він разом зі своїм братом Огюстом сконструювали прилад для проекціювання рухомих фотографій — кінематограф, та публічно показали кінофільм на екранах Парижу.
Перші кіносеанси в Росії відбулися у 1896 р. на екранах Москви і Петербурга. Регулярне виробництво кінофільмів почалося у 1907 р. Перший російський ігровий дебют «Стенька Разин» було продемонстровано у 1908р. Для його озвучування використовувалась грамплатівка. З 1931 р. почався випуск пробних кольорових кінофільмів.
Існуючі засоби кінодокументування поділяються на: кінознімальні апарати; обладнання для фізико-хімічної обробки плівки; апаратуру для монтажу і озвучування фільмів та кінопроекційну апаратуру .
Кінознімальний апарат (кінокамера) являє собою оптико-механіко-електричний пристрій, в якому зображення фіксується на кіноплівці у вигляді кадрів, що послідовно пересуваються. Існує два типи кінознімальних апаратів (кінокамер): професійні та любительські (на плівці 8 та 16 мм).
7. Відеотехніка
Англійський винахідник Берд намагався ще в 1927 р. перенести телевізійне зображення механічним способом на диск, проте перший відеозапис було проведено в 1956 р.
Прообрази побутових апаратів магнітного запису на котушках з'явилися в 60-ті роки XX ст. Першу касету для звукового магнітофона запропонувала голландська фірма у 1963 р. Дещо пізніше в 70-х роках було сконструйовано відеомагнітофон у вигляді приставки до телевізора. Перший варіант побутового відеомагнітофона було виготовлено в 1971 р. японською фірмою.
Відеозапис за допомогою двоголівкового відеомагнітофона було винайдено у 1975 р., це дало можливість значно збільшити щільність запису інформації.
Стрічкова відеокамера складається з таких основних вузлів: фокусуючої лінзи; датчика зображення; блока обробки сигналів мікропроцесора, електродвигуна, відеошукача та джерела електричного струму. Зображення у відеокамері через об'єктив фокусується на спеціальному пристрої, який перетворює його в електричні заряди. В подальшому вони перетворюються в електромагнітне поле, яке й створює відповідну інформацію на відеокасеті.
Цифрові відеокамери. Особливістю сучасних цифрових відеокамер є те, що зображення в них, перетворившись в електричний струм, трансформується в цифрову інформацію, яка в подальшому може бути перенесена на екран персонального комп'ютера або записана на відеодиск.